Переглянути
Найсвіжіший номер
журналу "РІА-Україна"!

Оксана Муха: “Пісня сама будує мій світ, і мені вже нічого більше не треба – тільки почати співати”

DSC_7707Жодні найбагатші епітети не можуть описати того магічного дійства, яке відбувається на сцені, коли починає співати Оксана Муха. 13 січня відбувся перший сольний концерт “Різдво в Опері”, де співачка презентувала львів’янам свій новий альбом “Колядки та щедрівки”. Над збіркою композицій пісенна мисткиня працювала аж п’ять років: збирала стародавні колядки й опрацьовувала сучасні. Ми вирішили розпитати Оксану про її буденність, творчий процес та сценічний образ. 

– Оксано, як зазвичай починається ваш день?
– З дуже важкого підйому…
– Очевидно, ви не рання пташка?
– Ні, я сова. В мене все відбувається вночі, а зранку обов’язково потрібно вставати і вести Данила в садочок. Ранок починається з того, що у мене тричі дзвонить будильник. Потім варю кашу і намагаюся стягнути таку ж сову (мого Данила) з ліжка… (Сміється). Він на мене свариться, ображається і день у нас починається дуже важко. Після того, як відводжу його у садочок, то є два варіанти: або мій день уже розписаний, і я гасаю всюди, маю зустрічі та якусь роботу, або ж є можливість хоча б на годину лягти і доспати. Ранок зазвичай такий, що нічого не хочеш і не можеш, а пізніше включаєшся в роботу і не встигаєш нічого закінчити. Сиджу вночі, щось дописую, додумую, дослуховую… А зранку знову та ж історія.
І так триває до вихідних.
Настає субота-неділя, і тоді я маю концерти, здебільшого благодійні. 
– Для кого зазвичай збираєте кошти і жертвуєте їх? 
– Найбільше мене турбують діти. Сироти і неповносправні. Був час, коли я часто брала участь у заходах для онкохворих дітей та сиротинців. А після того, як я потрапила у Новий Розділ, де живуть неповносправні хлопчики, а також у Буків, де мешкають дівчатка, – я відчула, що моя допомога для них є найбільш необхідною. Наше товариство “Відкриваємо серця” часто їх відвідує. Завжди намагаємося привезти якісь подарунки, організувати забави, запросити нового виконавця чи розповісти казку. Буває, що хлопчики з інтернату телефонують по кілька разів на день, по черзі беруть слухавку і кажуть: “Оксано, коли ти приїдеш?”. Один просить привезти зарядку до мобільного телефона, інший – тільки “Снікерс”, Петрусик нічого не хоче, лиш би до нього приїхали… 
– У вас уже склалися тісні взаємини.
– Досить міцний із ними зв’язок, особливий. Зокрема з хлопчиками. Щодо дівчаток, то я трохи хвилювалася. Вони кажуть, що хочуть бути такими ж красивими. “Я хочу таке волосся”, – зізнаються. А всі підстрижені досить коротко. Часом коралі просять… І так боляче стає. Дуже важко.
Однак із часом ці бар’єри зникають…
Потім з’являються теми для розмов, налаштовуєшся на свою хвилю і припиняєш сприймати їх “іншими”. Це ми їх бачимо нещасними, проте вони щасливі у своєму світі. Це прекрасні, активні діти. Єдине, чого бракує –гарного одягу, засобів гігієни, їм постійно потрібна велика кількість дорослих памперсів, бо є багато прикутих до ліжка дітлахів. Вони щоденно потребують підтримки. Під час останнього концерту у Львівській опері ми збирали кошти для цих дітей, потім зателефонували до інтернату й розповіли, що маємо 7 тис. гривень. І я була дуже вражена, коли вихователі порадилися з дітьми і попросили передати ці гроші на фронт…DSC_7767
– Оксано, а ви пам’ятаєш той момент, коли відчули, що співати – це ваше покликання?
– Так, коли я потрапила у “Дударик”. Це був 2006 рік, і все сталося випадково. Я грала в оркестрі “Леополіс” Ярослава Мигаля. Одного разу після репетиції він каже: “Оксано, я тут на третю годину домовився тобі про зустріч-прослуховування у «Дударик»”. Взагалі не запитавшись у мене, не порадившись… Тоді формація “Дударик-Назажди” записувала диск “Галичанка” і потрібен був жіночий неакадемічний вокал. На прослуховуванні записали дві мої пісні на студії і десь за місяць сказали, що я підходжу і зі мною готові співпрацювати. Після цього я так чекала і мріяла, що буду співати! Мені це завжди подобалося, і я добрих 7-8 років працювала на корпоративах, весіллях, бенкетах. Грала на скрипці та співала. Тривалий час була бек-вокалістом, а потім в якийсь момент мені почали давати для співубільшучастинупісень. У нас був гурт “Гойра”, з яким разом працювали на корпоративах, де я почала співати для людей, не маючи страху. Тобто пізніше у “Дударику” я зрозуміла, що таке “виступати перед глядачем”.

– Ви обожнюєте народну пісню, часто виконуєте старовинні композиції. Чи вважаєте себе в якомусь сенсі дослідницею української пісенної спадщини?

 – Не маю права назвати себе дослідницею, бо це ще одна професія. Це люди, які покладають життя на збір матеріалу, об’їжджають села у різних куточках України і збирають не лише нотну складову і слова, але й записують співстарожилів.

– І все ж Ви дотична до цього процесу?

– Я випрошую у цих людей матеріали, а потім сиджу і вислуховую їх. Маю багато друзів, які діляться щиро тим, що назбирали. Всі ми, хто дбає про українську культуру, зацікавлені, щоб вона дійшла до кожного вуха, серця і свідомості. Слухаючи правильну музику, людська душа змінюється! Людина світ бачить по-іншому! Наші пісні мають особливі коди і секрети в собі. Людина через народну пісню може прожити цілу свою історію, не читаючи книжки. Мене надзвичайно цікавлять автентичні пісні.

DSC_8093

– У вашому другому альбомі “Колядки і щедрівки” зібрані різні композиції: від дохристиянських до сучасних. А яка з них справила на вас чи не найбільше враження, коли ви вперше її почули?

– Від пані Стефи Качор з Великих Грибовичів я почула колядку “Шов місяченько попід небеса”. Я була дуже зворушена тим, що вона тривала більше, ніж 5 хвилин. Ми звикли, що гуцули мають 20-хвилинні колядки, під час яких ідуть з топірцями і колядують без перерви, бажаючи всього-всього господарям. Я була вражена, що і ця пісня така довга, медитативна, в ній кожен повтор “Христос на вечері” закладається в підсвідомість. Аж мороз по шкірі. Я не знайшла іншого виходу, як подати людям цю колядку чітко так само, як вона була заспівана: з бурдонними звуками і без сучасних мотивів.

– Оксано, розкажіть, будь ласка, як відбувається процес створення ваших образів на сцені? Як підбираєте вбрання, аби воно завжди пасувало?

– Усе це справа рук моєї Олени Болдирєвої. Ми разом з нею вчилися в училищі, а потім вона стала дизайнером. Коли я робила презентацію альбому “Решето”, то не могла знайти для себе одяг, а було критично мало часу. Я зустріла Олену і кажу: “Рятуй мене, у мене концерт на носі!”. Тоді вона зробила мене трішки дивною: з японсько-українськими мотивами, з вінком на голові та з довгими рукавами із соняхами. Потім вона вперше сказала, що бачить мене стриманою, однак сильною, і ту силу мають бачити глядачі у вбранні. Порадила, що не варто підкреслювати мою ніжність і таки виглядати на сцені сильнішою. У мене всі сукні від Оленки.

– Оксано, журналісти зазвичай не шкодують для вас епітетів: називають “чарівною”, “жіночною”, “янгольським голосом”. А що таке “жіночність” у вашомурозумінні?

– Жіночність неможливо зробити візуальною. Вона читається в очах, рухах, йде з середини. Жінка може бути жіночною незалежно від того, у що вона одягнена. Вбрання додає певного образу, а пісня цього потребує. Ті композиції, які я співаю, не можна виконувати, одягнувши джинси. Я би хотіла! Це б вирішило багато проблем, наприклад, зайвих шість годин приготувань у день. Жіночність також проявляється після народження дитини. Я дуже чітко бачу різницю в тому, як я дивлюся і говорю, як виконую рухи. До народження Данилка я була юною дівчинкою зі своїми думками, а тепер –  жінка-мама, яка багато бачить і відчуває по-іншому.

– Після вашого першого сольного концерту “Різдво в Опері” минуло уже кілька днів. Підбиваючи підсумки, поділіться, яким вибачили свого глядача? Що це за людина?

– Я зауважила, що люди, які прийшли до мене, – дуже глибокомислячі. Вони також дбають за українську культуру. Я зворушена, що в залі були різні вікові категорії: від маленького до старенького. Очікувала, що прийде тільки старша публіка. Мій слухач вміє слухати, і для нього пісня – це не фон.

Автор: Юстина Дусан, журналіст

Фото: Дмитро В’югов