Переглянути
Найсвіжіший номер
журналу "РІА-Україна"!

Чотири шедеври Каннського кінофестивалю у львівських кінотеатрах

69-й Каннський фестиваль давно закінчився, 70-й фестиваль почнеться ще не скоро. Та і погода у Львові далека він того, щоб нагадувати травневі Канни. Проте порятувати, як то часто буває, у такій ситуації може кіно.

Львівські кінотеатри показують відразу декілька шедеврів найбільшого та найпрестижнішого кінофестивалю світу різних років.

Повідомляє Zaxid.net.

Вона

«Вона» Пола Верхувена є міцним коктейлем із трилера, комедії, психологічної драми, детектива. Проте його основним складником є акторська гра Ізабель Юппер, яка у своїй віртуозності досягає просто неймовірних висот.

Парижанка Мішель стає жертвою зґвалтування. Проте вона не схильна повідомляти про це поліцію, вона розповідає про те, що трапилося тільки вузькому колу знайомих. І це лише початок. Далі ми матимемо повний набір того, що може приховувати добропорядний фасад: адюльтери, скелети у шафі, старі образи та навіть злочини. І все це розігрується із якоюсь дивовижною легкістю, за якою відчувається й акторська, і режисерська майстерність уже просто недосяжного рівня.

Цікаво, що голландець Верхувен у цьому фільмі дебютує у французькому кіно. Проте картина виходить стовідсотково французькою (недарма Франція делегувала її на здобуття «Оскара»). Деякі сцени та і уся сюжетна канва загалом шокують не менше, ніж свого часу «Основний інстинкт». Проте знятий фільм ніби у приглушених тонах, із суто французкою елегантністю.

Це кіно категорії must see можна подивитись у «Планеті кіно» до 12 жовтня.

Син Саула

Дебют молодого угорського режисера Ласло Немеша «Син Саула» приніс йому Гран-прі Каннського кінофестивалю та «Оскар» за найкращий іноземний фільм. Це був найбільш радикальний та найвільнішим фільм у конкурсі 2015 року. Найвільніший, попри те, що його герої перебувають у таборі смерті. Дія відбувається в Освенцимі.

Ласло Немеш, учень знаменитого Белли Тара, взяв із досвіду свого вчителя найкраще. Його «Син Саула» належить до так званих «неможливих» або «нестерпних» фільмів. Саул працює в зондеркоманді. І, спалюючи чергову партію трупів, він знаходить тіло свого сина (принаймні, він так вважає). Тепер усе його перебування в концтаборі стає не боротьбою за виживання, а намаганням викрасти тіло та поховати як слід.

Камера весь час тримає у фокусі головного героя, повторюючи його неспинний рух. Натуралізм фільму дещо пом’якшує манера фільмування: у фокусі лише головний герой, усі страхіття грандіозної фабрики смерті є злегка розмитим тлом. Проте у ньому ми без проблем можемо вгадати і гори оголених тіл, і стіни, залиті кров’ю.

Рідкісний фільм, де тема Голокосту знаходить нові ракурси, а індивідуальна трагедія, приватне божевілля стають уособленням загальної катастрофи. Де крупні плани та камера, зосереджена лише на одному герої, дозволяє відчути її масштаб.

Ласло Немеш знімає фільм на тему, про яку в кіно, здається, уже було сказано все. Проте він створює ефект занурення, відчуття перебування в епіцентрі пекла.

Фільм можна подивитись у Палаці мистецтв та Львівському кіноцентрі.

Бьютіфул

«Бьютіфул» – перший фільм Ґонсалеса Іньяріту, який він зняв без свого постійного сценариста Ґільєрмо Арріаги. Він приніс Хав’єру Бардему «Золоту пальмову гілку» та номінацію на «Оскар».

Розлучений батько двох дітей Уксбаль - своя людина в тіньовому світі Барселони. Для правоохоронних органів вiн - порушник закону; для нелегальних іммігрантів, яким допомагає одержати роботу, – добрий янгол. Дізнавшись, що невиліковно хворий, Уксбаль починає готуватися до смерті…

Назва нового фільму мексиканця Алехандро Гонсалеса Іньяріту має обов’язково писатися із помилкою, «Biutiful». Чому? Щоб дізнатися відповідь, треба подивитися кіно.

Фільм викликає неоднозначне враження. З одного боку, знятий він досконало. Геніально зіграв свою роль і Бардем. Проте до історії про люблячого батька, який перебуває десь на соціальному маргінесі, Ґонсалес Іньяріту, що перебрався із Мексики до Голлівуда, додав ще й купу «соціалки». Тут і рабська праця китайців, і нелегальні іммігранти із Сенегалу, і спроби не надто чистого на руку головного героя Уксбаля якось допомогти скривдженим та знедоленим. Фантастичні зйомки у серці Барселони, незнайомої туристам, без сумніву, чудовий актор, кілька видатних сцен…

Проте якби Ґонсалесу Іньяріту не забракло духу обмежитися родинними справами Уксбаля, який намагається знайти спокій, захистити своїх дітей і врятувати самого себе, вийшла б картина, гідна і головної «Золотої пальмової гілки». Але із прохідних дворів Барселони трохи тхне кон’юнктурою.

Проте, навіть якщо врахувати, що вона не є найкращою у доробку Ґонсалеса Іньяріту, у неї достатньо переваг, щоб подивитись її на великому екрані. А режисерська майстерність мексиканця, як завжди, вражає.

«Ббютіфул» від попередніх робіт відрізняє радикальне стилістичне зрушення від умовного символізму до умовного реалізму. Умовного тому, що навіть у немитому місті й брудних квартирах режисер знаходить поезію.

Подивитись фільм можна у Львівському кіноцентрі.

Чоловік та жінка

Львівський кіноцентр відновлює покази плівкового кіно. Ретро-сеанс організатори обіцяють зробити справді «ретро», із ностальгійним звуком плівки. Найближчим ретро-сеансом стане перегляд легендарних «Чоловіка та жінки». Фільм став переможцем Каннського кінофестивалю та володарем двох «Оскарів».

А цього року, на 69-му Каннському кінофестивалі відзначали 50-річний ювілей фільму. Представляти відреставровану картину приїхав режисер Клод Лелюш. Виконавці головних ролей Анук Еме і Жан-Луї Трентіньян приїхати не змогли. Їм – за 80.

У шістдесяті роки цей фільм без перебільшення змінив світ. Ну принаймні світ кіно. Майже у кожного, хто сидів у залі через 50 років була своя історія, свій шматок життя, пов’язаний із чорно-білим коханням під музику Франсіса Лея. А було все так. 1965 рік. Молодий, режисер-початківець Клод Лелюш їхав на північ Нормандії, щоб у місцях свого дитинства скоїти самогубство. Його останній фільм провалився, що робити далі він не знав. Дорога закінчилася, і машина зупинилася на піщаному пляжі Довіля. Невдаха режисер заснув у своєму авто.

Вранці, розплющивши очі, він побачив, що туман розсіюється. Вдалині на пляжі з’явилась постать жінки з дитиною і собакою. Ця картина здалася такою досконалою, що у Клода лише з однієї картинки народився сценарій. Він написав його за 48 годин у придорожньому кафе.

Таку історію створення фільму розповідають ось уже 50 років. Скільки в ній правди, ніхто не знає. Мабуть, знає Лелюш, але він жодного разу не спростував ці міфи.

А потім була реальність. Почалися пошуки грошей. Знайшлася сума, яка дорівнює теперішнім 250 тис. євро, але її все одного бракувало. Катастрофічно не вистачало і плівки. Режисер економив на всьому. Екстер’єрні кадри зняли на кольорову плівку, а інтер’єрні – на чорно-білу. На головну роль режисер хотів запросити Ромі Шнайдер, але не наважився. Погодились актори Анук Еме і Жан-Луї Трентіньян.

Перед показом фільму в Каннах Лелюш сказав: «Ніхто не може любити кіно більше, ніж я, тому я буду завжди його знімати».