×

Ми тут:

підписатися

Шляхи переможців

Нещодавно у місті Вільнюс (Литва) представники з понад тридцяти країн світу боролися за першість на чемпіонаті Європи з кіокушинкай карате (WKO ShinKyokushinkai) серед дорослих. Вперше за історію незалежності українцям вдалося здобути індивідуальне «золото» у розділі «ката», а завоював його львів’янин Ярослав Ковальчук. Про шлях чемпіонів та інші досягнення вихованців спортивного клубу кіокушинкай карате «Канку» читайте далі…

Клуб було засновано в 1994 році. Він носить назву емблеми кіокушин карате. Спочатку це була група, яка налічувала 15 осіб. За роки копіткої роботи на теренах Львова та Львівщини чисельність клубу зросла до понад 1500 членів.

Ярослав Ковальчук — чемпіон Європи в розділі «ката», п’ятиразовий чемпіон України у розділі «ката», дворазовий чемпіон України у розділі «куміте» та багаторазовий призер кубків України.

Моє знайомство з кіокушинкай карате відбулось у п’ять років. У мене був друг, ми разом ходили в дитячий садок. Його мама віддала на секцію карате, відповідно, моя теж вирішила, що мені буде корисно ходити на цей вид спорту. Через кілька років він проміняв карате на футбол. Відверто кажучи, у мене теж була така думка, але тренер Сергій Асхатович Мутін знайшов потрібні слова і я залишився. Звісно, спершу виявилося складно: значні навантаження на організм і було незрозуміло, чи мені це під силу. Достатньо багато тренувався, потім розпочалися перші змагання, які принесли й перші перемоги – у п’ять років вдалося посісти перше місце на чемпіонаті України серед старших. Я повірив у себе та власні можливості і закріпився в карате. Згодом познайомився з Ігорем Ступцем і Тарасом Гаврильцем. Тепер ми добрі друзі, а колись я навіть «Доброго дня!» боявся до Тараса — «Сенсея», як усі його називають, сказати… (посміхається). Життя з появою карате змінилося: розпочалися спільні поїздки на змагання, пройшов кадетський вік і ми розпочали спарингувати з Тарасом й стояти в парах. Найважливіше для мене – це результат роботи, не лише моєї особисто, а всієї команди й клубу загалом. Понад двадцять п’ять років він розвивається, а разом із ним і всі його вихованці. Починалося все з одного залу в львівській школі №1, а сьогодні спортивний клуб кіокушинкай карате «Канку» — один із найбільших в Україні, з найбільшою чисельністю вихованців та залів не лише у Львові, а й за його межами. Ми їздимо на чемпіонати України: стабільно львівська команда здобуває перші місця, а на чемпіонаті суперники знають, що ми достойні конкуренти. Я вважаю, це і є показник нашого спільного успіху. Карате – не просто спорт, а стимул бути кращим, як фізично, так і морально. Мені він вказує на те, що насправді необхідне в житті. Ще юнаком я відчув, що це «моє», а два роки тому й сам почав тренувати вихованців. І мені таке подобається, не менше, ніж їздити на змагання, а ще, можливо, своїми досягненнями надихати молодших учнів. Для мене карате показує, що я йду правильним шляхом.

 

Тарас Гаврилець — майстер спорту, шестиразовий чемпіон Європи, визнаний найкращим спортсменом України 2005-2004 р. Головний тренер дитячо-юнацької збірної команди СК «КАНКУ» з ката. Учасник чемпіонату світу 2017 р. (Казахстан, Астана), володар кубку Європи 2018.

Мій шлях у карате розпочався теж доволі рано – у шість років, а до цього я займався акробатикою. Пригадую, що в дитинстві обожнював фільми з Джекі Чаном та Брюсом Лі, мене притягували їхні рухи, техніка. Я захопився карате настільки, що весь свій вільний час приділяв заняттям: тренувався і в залі, і вдома. Хоча, зізнаюся відверто, були в юнацькому віці моменти, коли хотілося закинути тренування, і знадобився рік для того, щоб усвідомити: це не просто захоплення, а моє життя. Проте загалом я завжди пов’язував подумки себе з карате. Траплялося таке, що в одній категорії ти в числі перших і завжди перемагаєш, а з переходом в іншу – розумієш, що для успіху тобі ще потрібно попрацювати над собою, а це більше важко морально. Проте з часом ти стаєш мужнішим, витривалішим і з’являється достатньо навиків, а також досвід, який можна передати іншим. Тому у вісімнадцять я почав тренувати молодше покоління і ось уже чотирнадцять років триває моя кар’єра в якості тренера. Досягнення вихованців надихають мене, вони чудово виступають на змаганнях. До прикладу у мене є учень, Роман Камінський, який минулого року став володарем чорного поясу – це, напевно, в деякій мірі квінтесенція моєї роботи, бачу, наскільки він відданий спорту, має чітку ціль в житті та карате. Мені здається, що половину свого шляху в карате я дивився на старших учнів, спортсменів, хотів наздогнати їх, підкорювати нові вершини, можливо, стати кращим, ніж вони. Настав час, коли прийшло молодше покоління, воно вже наздоганяє мене, і я розумію, що потрібно себе тримати в формі, не здати позицію… (посміхається) Ми завдячуємо нашому тренеру Сергію Асхатовичу Мутіну, який кожного з нас виховував, закладав правильні принципи, характер. Всі спортсмени нашого клубу беруть участь у чемпіонатах, адже один із його принципів: ніхто не займається просто для себе, а всі працюють на результат, щоб показати його на змаганнях. І завдяки цьому ми маємо досягнення власні та вже наших вихованців. Він знає, як потрібно тренувати, вивчив кожного з нас, це людина, яка для більшості є другим батьком: знає, з якої сторони до кожного підійти (чи спокійніше, чи агресивніше), він психолог, добре розбирається в людях і може їх відповідно налаштувати. Він постійно тримає себе в формі, не здає позиції, він амбітний, є прикладом для нас і ми його наслідуємо.

 

Ігор Ступець — майстер спорту, призер міжнародних змагань, 16-разовий чемпіон України, багаторазовий призер чемпіонату України, срібний призер Open Ukraine Shinkyokushinkai cup Kyiv 2013, срібний призер чемпіонату Європи.

Мій шлях у карате розпочався теж у п’ять років: батькам порадили їх друзі, мовляв, це нібито єдиний спортивний клуб на Сихові… (посміхається). Хоча мені більше подобався футбол. Вперше прийшов і побачив, як тренувалася старша група, і теж добре пам’ятаю Тараса, а в нього на той час вже був жовтий пояс. Навантаження виявилися відчутні, і, мабуть, як і в кожного, промайнула думка, що мені це не під силу. Карате я не залишив, проте паралельно почав займатися футболом. За певний час зрозумів, що у першому мені комфортніше, а клуб непомітно став другим домом, де була компанія друзів. Займаючись карате, я усвідомив: тренування не лише розвивають фізичну силу, а й роблять сильнішим морально. Ти стаєш стійкішим завдяки поєдинкам: перемога додає наснаги, а поразки стимулюють тренуватися більше та аналізувати кожен рух не лише у спорті, а й у житті. Кожне змагання залишає післясмак – чемпіонат Європи у Вільнюсі показав всю силу нашої команди. Загалом Литва славиться своїми організаторськими здібностями: завжди приємно приїжджати на одну з найбільших арен Європи, де відчувається дух суперництва. На змаганнях у Будапешті ми зарекомендували себе як лідери і робимо все для того, щоб максимально зберегти цей статус. Ми не зважаємо на конкурентів, хоча всі вони достойні, у нас є ціль – здобути «золото», до якої наполегливо рухаємося. Наша велика перевага в тому, що тренуємося разом. Ось, до прикладу, у команді суперників з Польщі всі спортсмени з різних областей, що не дає такої змоги. Індивідуально кожен із нас тренується щодня, чи в групах, чи зі дітьми, відпрацьовується індивідуальна майстерність. До чемпіонату Європи ми двічі на тиждень займалися спільно, а за два тижні до початку в нас проходили триденні збори у складі збірної України, основна увага була спрямована на групове ката. Окрім фізичної підготовки, важливо стати психологічно стійким. А загалом атмосфера в колективі хороша, по-іншому бути не могло, адже ми з дитинства разом, наш тренер заклав основу, а нам залишається лише тренуватись і рухатися далі…

 

Free WordPress Themes, Free Android Games