×

Ми тут:

підписатися

Ярослав Шемет: «Я не працюю, а творю»

Автор: Валерія Носковська

Успішний та амбітний диригент Ярослав Шемет, який у свої двадцять три здобув світову славу, ділиться з читачами захоплюючими фактами з життя… Цікаво? Читайте далі…

В 3,5 роки Ви почали відвідувати музичну школу. Розкажіть, що послужило поштовхом.

— Моя мама розповідає: це був дитячий каприз. Я побачив по ТБ оркестр та хтось співав і в мені одразу спалахнуло бажання грати на всіх інструментах. Я ріс дуже «самостійною» дитиною, тому вирішив сам здобути інструментаріум та навчитися всьому. Піаніно в нас вдома вже купили, але цього було мало. Я «домовився» з дідусем, щоб він відремонтував свою стару гітару, з його братом, щоб той віддав мені свій акордеон. Потім зателефонував до мами та ознайомив її, що вже все маю, але треба ще придбати барабан! Побачивши моє зацікавлення, вона відвела мене на прослуховування в дитячу музичну школу, де виявилося, що у мене є слух та всі дані, щоб розпочати науку в нульовці.

Що допомогло та підштовхнуло Вас зібрати свій перший оркестр у 13 років, можливо, у вашій родині були професійні музиканти?

— Ні, не було. Мама закінчила тільки 7 класів музичної школи. Мені допомогли друзі, а підштовхнула ідея. В харківській десятирічці, де я тоді навчався на хорового диригента, не було шкільного симфонічного оркестру. Я подав ідею, що треба показати всім навколо, як можуть грати діти, що в такій школі має існувати симфонічний оркестр. Через тиждень після цього ми вже проводили першу репетицію, а через місяць заграли свій перший концерт. Нам допомогло те, що ми не бачили перешкод, не задумувалися. Це нас відрізняло тоді від дорослих — ми придумали, зібралися й отримали результат, не ставлячи собі питання «як?» і не пишучи жодних бізнес-планів.

Після закінчення десятирічки чому не залишилися в Україні, а обрали Польщу? Як Ви потрапили до Познані?

— Щиро кажучи, я виїхав із України тому, що не бачив перспектив для свого розвитку. Десятирічка дала мені найкращу базу, яку можна собі уявити, тому в той момент були потрібні тільки дві речі: ментор, який повів би мене вперед, та вищий заклад, який дав би можливість познайомитися з новими трендами в музиці. На жаль, в 2013 році Україна мені не могла цього запропонувати, тому я почав їздити на консультації по Західній Європі в пошуках реалізації своїх мрій. Шляхи до їх втілення я знайшов у Познанській академії музики. Зустрів свого професора, який став для мене власне ментором. Навчив мене не тільки рухати руками, але й того, як функціонує оперна кухня та музичний менеджмент, яку роль відіграє психологія у роботі диригента з колективами та профспілками, але найголовніше — він показав дорогу в оперний світ.

Чи є у Вас кумири серед колег?

— Так, звісно. В світовій культурі для мене прикладом у диригуванні завжди був Карлос Клайбер. Його інтерпретації та стиль дуже близькі через свою природність. Як диригент-маркетолог для мене найкращий приклад — Караян. А в українській культурі авторитет — Оксана Линів. Її працьовитість та ідеї надихають. Те, що вона робить для нашої культури, — це скарб.

Ви молодий, амбітний та успішний. Ви працюєте з людьми, які старші за віком. Чи доводилося завойовувати авторитет?

— На початку кар’єри були перевірки моєї компетентності зі сторони оркестрів, власне через мій вік. Оркестр, як кожен колектив, має довіряти своєму лідеру, щоб йти за ним, і, на мою думку, ключове слово тут — «довіра». Свій авторитет я будую на довірі до мене і vice versa. Тому що вже проминули часи лідерів-диктаторів. Нарешті диригент все менше і менше асоціюється з сивим дідусем, сповитим віковою мудрістю. Люди на Заході хочуть бачити молодих, енергійних та компетентних лідерів, які будуть не диктаторами, але частиною команди. Підсумовуючи, я ніколи не воював за авторитет, він природно формувався між мною та колективом через компетентність, довіру та взаємну повагу.

Постійні репетиції та виступи — колосальна праця і при цьому потрібно завжди виглядати бадьоро. Що Вас надихає та мотивує та як відновлюєтеся після репетицій?

— Як сказав Білл Гейтс: «Насолоджуйтеся тим, що ви робите, і ви ніколи в своєму житті не будете працювати», тому я й не працюю, а творю. Це стиль життя і моя мета. В моїй професії прекрасним є те, що немає межі досконалості. Завтра треба бути кращим, ніж сьогодні, тому моя мотивація — саморозвиток. А щодо відпочинку та відновлення після репетицій — це мій маленький секрет… Кожний заслуговує мати маленьку таємницю.

 

Free WordPress Themes, Free Android Games